Photo-21.jpg

Ранок 24 лютого став для усіх потрясінням. Змусив шукати місце, у якому ти почуватимешся безпечніше, ніж у власній квартирі. Для мене й харківської артспільноти таким місцем став YermilovCentre. Він був першою чіткою думкою серед багатьох розгублених й туманних міркувань про подальші дії. За 10 років роботи Центр зібрав навколо себе артком'юніті, що існувало досить розрізнено, але мало схожі орієнтири та побажання щодо подальшого розвитку харківського й українського мистецького середовища. Проте саме на початку російського вторгнення в Україну ми мали змогу побачити усі ці зв‘язки й плоди співпраці наживо - Центр став для харківських митців не просто бомбосховищем, а й місцем справжньої підтримки.

Vasario 24-osios rytą visus ištiko šokas, privertęs ieškoti vietos, kur gali jausitis saugus, saugesnis nei savo namuose. Man ir Charkovo meno bendruomenei „YermilovCentre“ tapo tokia vieta. Vykti į jį buvo pirmoji aiški mintis tarp daugybės painių ir miglotų svarstymų apie tai - ką daryti toliau. Šis Šiuolaikinio meno centras per 10 veiklos metų aplink save subūrė meno bendruomenę, kuri nors ir gana fragmentiška, tačiau vienijama panašių idėjų, skirtų tolesnei Charkovo ir Ukrainos meninės aplinkos raidai. Ironiška, tačiau būtent prasidėjus Rusijos invazijai į Ukrainą visus užmegztus ryšius ir veiklos rezultatus galėjome pamatyti gyvai – Charkovo menininkams šis centras tapo ne tik priedanga slepiantis nuo bombardavimo, bet ir realios, pagalbos vieta.

11 днів

11 dienų

Photo-50.jpg

Маючи передчуття біди, що висить у повітрі, ти намагаєшся не розпочинати довготривалі проєкти й скоріше реалізувати розпочате. Відчуття того, що у запланованому не буде сенсу, переслідувало українських митців незадовго до 24 лютого. Напередодні вторгнення, 22 числа в YermilovCentre відкрилася виставка, запланована за рік до цього, про дитячі іграшки - солдатиків, що виховують бійців змалечку. Звичайно, в цій атмосфері можливого загострення військового конфлікту, новинах про підписання провокаційних документів і відчуття небезпеки, вона вже не сприймалась як розповідь про дитячу гру. Бо такі іграшки перетворилися на нашу реальність. Вже через два дні після відкриття ця виставка стала фоном облаштованих спальних місць, імпровізованої столової й тривожного життя у новинах.

 

Ore tvyrant nelaimės nuojautai, nepradedi naujų ilgalaikių projektų, o stengiesi užbaigti tai, ką esi pradėjęs anksčiau. Jausmas, kad tai, kas buvo suplanuota, neturės prasmės, Ukrainos menininkus persekiojo ir prieš vasario 24-ąją. 22 dieną YermilovCentre atidaryta paroda, sukurta prieš metus. Paroda – apie vaikiškus žaislus – kareivėlius, kovotojus auginančius nuo vaikystės. Nujaučiamo karo atmosferoje, žinių apie vykdomas provokacijas ir pavojaus jausmo fone tai nebebuvo suvokiama kaip paroda apie vaikišką žaidimą. Šie žaislai virsto mūsų realybe. Praėjus dviems dienoms po jos atidarymo ši ekspozicija tapo skubiai įrengtų miegamųjų kambarių, pietų stalo ir siaubą keliančių naujienų gyvenimo fonu.

Photo-14.jpg

Місце, де я працювала, стало для мене домом на одинадцять, здавалося, нескінченних днів. Хто б міг подумати, що наш підвальний простір буде використаний як укриття. Наше життя там почалося під супровід гучних вибухів та побут сформувався з турботи один про одного, з питання “як ви?”, після якого центр поповнювався сусідами та краплею спокою за друзів. Кожен день проведений там, в ситуації війни, це - вибір. Це - нове рішення й пошук відповідей: їхати чи лишатися? (а якщо і їхати - то куди?), ризикувати виходити з приміщення, аби купити запасів чи набрати воду?, як поводитися далі? Тут усі мали можливість зосередитися і подумати над подальшими власними діями, обговорити ситуацію й розібратися зі своїми емоціями. Паралельно цьому ми розв'язували побутові питання в нових умовах, зустрічали та проводжали знайомих, ходили до магазину під обстрілами, намагались займатися волонтерством, комунікували та просто робили те, що вміємо, для підтримки один одного. 

 

Photo-42.jpg

Vieta, kurioje dirbau, tapo mano namais vienuolikai, atrodytų, pabaigos neturinčio karo dienų. Niekas negalėjo pagalvoti, kad Šiuolaikinio meno centro rūsys pavirs nuo krentančių bombų saugančia erdve, kurioje nors ir nuolat girdėjome sprogimų garsus, tačiau ne jie, o tarpusavo rūpestis, klausimas „kaip sekasi?“ tapo mūsų gyvenimo pagrindas. Kiekviena diena karo situacijoje yra pasirinkimas. Tai naujas sprendimas ir atsakymų ieškojimas: eiti ar likti? (o jei eini, tai kur?), rizikuoti išeiti iš patalpų nusipirkti reikmenų ar pasisemti vandens? Kaip elgtis toliau? Kiekvienas turėjo susikaupti ir pagalvoti apie savo tolimesnius veiksmus, aptarti situaciją ir susitvarkyti su kylančiomis emocijomis. Tuo pat metu naujomis sąlygomis sprendėme kasdienius reikalus, sutikome ir išlydėjome pažįstamus, eidavome į parduotuvę stendamiesi išvengti apšaudymo, savanoriavome, kalbėjomės ir tiesiog darėme, ką galime, kad palaikytume vieni kitus.

Наталія Іванова, директорка центру, намагалася пристосувати організаційні процеси до нових умов. Митці організовували простір наявної виставки, перетворюючи його на місце для життя. Усього нас було близько 30 людей, серед яких були й сім’ї з дітьми та домашніми тваринами (коти, собака й папуга). Це стало розрадою, бо діти завжди залишаються дітьми й потребують уваги й веселощів. Мистецькі твори також набули нових значень: наприклад, пісок з інсталяції ставав майданчиком для гри, відголосом нормального життя та надією на краще майбутнє.

Photo-33 (1).jpg

Centro direktorė Natalija Valentinovna organizuodama veiklą stengėsi pritaikyti prie naujų sąlygų. Menininkai pertvarkė esamos parodos erdvę, paversdami ją vieta gyventi. Mūsų buvo apie 30, įskaitant šeimas su vaikais ir augintiniais (katėmis, šunimis ir papūgomis), o tai tapo paguoda, nes vaikai visada lieka vaikais, jiems reikia dėmesio bei linksmybių. Meno kūriniai įgavo ir naujų prasmių, kai, pavyzdžiui, smėlis iš instaliacijos tapo vaikų žaidimų aikštele, įprasto gyvenimo prisiminimu ir saugesnės ateities viltimi.

Деякі з художників вже з перших днів розпочали волонтерську діяльність - Олег Калашник та Віталій Кохан розвозили людей містом (комусь треба забрати речі, комусь - дістатися вокзалу). З такої допомоги знайомим це переросло у стале волонтерство - долучившись до однієї з організацій, вони розвозили по Харкову гуманітарну допомогу. Комусь довелось вирішувати багато справ дистанційно - Павло Маков перші дні війни провів у Центрі та багато спілкувався з журналістами, а також кураторами, з приводу експозиції на Венеційській бієнале і ситуації в місті. Хтось переймався питаннями безпеки - пошуком запасних виходів, світломаскуванням, підготовкою інструментів про всяк випадок.

Photo-17.jpg

Dalis menininkų savanoriauti pradėjo jau pirmomis dienomis – Olegas Kalašnikas ir Vitalijus Kokhanas vežiojo žmones po miestą (pasiimti daiktus, nuvykti į stotį) ir ši pagalba draugams peraugo į nuolatinę savanorystę – jie įstojo į vieną iš organizacijų, kuri gabeno humanitarinę pagalbą Charkovo apylinkėse. Kiti kylančius klausimus sprendė nuotoliniu būdu – Pavelas Makovas pirmąsias karo dienas praleido Centre ir dalinosi informacija su žiniasklaidos atstovais bei kuratoriais apie Venecijos bienalės ekspoziciją ir situaciją mieste. Kiti užsiėmė saugumu – avarinių išėjimų paieška, užtemdymu, pagalbos priemonių parengimu nelaimės atvejui.

Photo-25.jpg

В якийсь момент ми зрозуміли, що це стало нашим кращим проєктом за весь час роботи: тотальною інсталяцією, довготривалим перформансом, які демонструють міцні зв‘язки, діюче артсередовище та справжню дружбу й мистецтво.

Photo-40.jpg

Kažkuriuo momentu supratome, kad tai geriausias mūsų visų laikų projektas - įtraukianti instaliacija, ilgalaikis performansas, demonstruojantis tvirtus ryšius, veikiantį kultūros lauką, tikrą draugystę ir tikrą meną.

Photo-31.jpg

Kultūrologė, meno vadybininkė Margarita Rubanenko

Fotografijos © Margarita Rubanenko

Культурологиня, артменеджерка Маргарита Рубаненко

Фото © Маргарита Рубаненко